"Голоси Мирних": день, який назавжди залишився в пам'яті

Фонд Ріната Ахметова продовжує цикл публікацій про проєкт Музей "Голоси Мирних". Це найбільше зібрання історій жителів Донбасу, які опинилися між жорнами збройного конфлікту і переживають його саме зараз.

Героїня однієї з них – Валентина Мамедова з Новобахмутівки.

"Ніхто ніколи і не думав, що сюди прийде збройний конфлікт. І ось 2015 рік, саме в День Валентина – я добре запам'ятала, адже сама Валентина, стався сильний обстріл. Бігла ховатися в підвал і за щось зачепилася, впала. А в лікарню не поїдеш – з усіх боків стріляють", – згадує жінка.

Внаслідок падіння Валентина Мамедова сильно пошкодила ногу. Через це бігти від обстрілів у підвал вже не могла. Хоча розуміла, що кожен залп може стати для неї останнім.

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

"Скло у вікнах вилітає, а ти сидиш в страху і тільки обличчя руками закриваєш. Думаєш лише про одне: скоро це скінчиться чи ні. Страшно, здається, що земля стає дибки. І все ходором ходить. Рідні ховалися, звичайно. А я вже ні. Адже і в підвалі страшно від думки, що будинок впаде на тебе. І спати неможливо. Всі рідні виживали і ховалися, де могли", – розповідає Валентина Мамедова.

За її словами, попервах виживати доводилося тільки за рахунок невеликого городу. Потім з'явилася надія:

"Тільки Рінат Ахметов допомагав. Людина великої душі, спасибі йому!".

Для Валентини Мамедової збройний конфлікт – це горе, втрати і розруха. Мрія у літньої жінки одна:

"Мені 80 років, і хочу хоч трохи ще пожити мирно. Щоб за онуків не треба було боятися, не бачити їхніх сліз і страху обстрілів".

Розповіла свою історію і Ірина Чорна, переселенка з Донецька. Для неї та дочки назавжди в пам'яті залишилося 26 травня 2014 року.

"Ми йшли вулицею, і раптом над нами стали літати літаки. Чулися вибухи кругом. Ми сховалися під столом в літньому кафе. Я не розуміла, що відбувається, але відчувала, що це серйозно. Коли ми дісталися додому, то порадилися з сестрою і прийняли рішення вивезти дітей на море. Думали, перечекаємо пару тижнів на пляжі, заодно оздоровимо дітей. Були впевнені, що все закінчиться за цей час. І ось сіли в поїзд, їдемо додому. Тут дзвонить мама: "Іра, бомблять Петрівку. Не треба сюди їхати, рятуйте дітей". Ми вийшли в Запоріжжі, поїзд пішов далі. Ось так, в шортах, без грошей, почалося наше життя в Запоріжжі", – каже Ірина.

Жінку з дитиною прийняли родичі,проте звикати до нового місця виявилося дуже нелегко.

"Все одно не відчуваю себе повністю інтегрованою і адаптованою. Хочу знову відчувати слова "дім" і "безпека". Не знаю, чи буду я ще коли-небудь жити в Донецьку, хоча дуже сильно цього хочу, але я хочу мати можливість поїхати туди в будь-який момент до батьків, до друзів, до свого дому, в решті. Сьогодні я знімаю квартиру, працюю, займаюся волонтерською діяльністю. Дочка вчиться, займається спортом. Начебто все непогано. Але кожен день я переглядаю групи, в яких є інформація про Донецьк, спілкуюся з близькими і друзями. Я фізично живу в Запоріжжі, а серцем і душею в Донецьку", – ділиться наболілим жінка.

Ідея Музею "Голоси Мирних" належить Рінату Ахметову. Сьогодні музей являє собою найбільше в Україні зібрання історій людей Донбасу і налічує тисячу свідчень. Завдання Фонду і Музею – створити головний в світі архів історій Мирних. Музей – це простір, в якому Мирні можуть відкрито розповісти свою особисту історію, нічого не боячись. Розповісти, щоб звільнитися від тягаря мовчання і дати можливість людям по всьому світу почути, побачити, сприйняти розумом і відчути серцем кожну сповідь. З її пам'яттю, з її болем, з її вірою, з її надією.

Розповісти свою історію можна вже зараз.