Життя в "ЛНР": Всі одностайні – раніше було добре

Напевно, немає жодної людини з Луганська, кого б не торкнулася якимось чином війна. У казці про "Сплячу красуню" була стародавня стара, яка пряла під самим дахом все життя і чути не чула про прокляття і заборону короля зберігати прядки в королівстві ... Загалом, у нас навіть такої старої годі й шукати.

Вчора несподівано на роботу зайшов з дружнім візитом колишній колега, який виїхав з Луганська два роки тому. Тоді багато хто розчинився в невідомих напрямках, а все решта були занадто зайняті собою і тим, що відбувається, щоб з'ясовувати, хто і куди поїхав. Виявилося, в Ізраїль. Хоча, на початку, в санаторій, в Одесу. Багато адже тим влітку поїхали від проблем на море і в санаторії – перечекати, поки все закінчиться, а інші самі розберуться з тим, що відбувається тут. Багато моїх знайомих поїхали саме так – у відпустку, сподіваючись, що через місяць все якось складеться. Жили собі за туристичними путівками, пили воду в бюветі, нервували через новини в ЗМІ і ще більше, коли закінчилися путівки, а поїзди так і не пустили. Мій знайомий "відпочивав" таким чином до листопада. Хтось віддав йому туфлі, прямо свої, з ніг, в секонді прикупив плащ. На чужій дачі жити до листопада вже було якось зовсім не весело. Повернулися з дружиною першим поїздом "Одеса-Луганськ" все з тією же валізкою шорт-плавок-купальників і пішли відкопувати свої документи, які для надійності віддали родичам. Відкопувати – це не в сенсі в городі, а з-під проваленого даху і стін – в будинок влучив снаряд. Подумали пару днів і поїхали останнім поїздом "Луганськ-Київ" з міста, а далі – в Ізраїль, як біженці. Живуть два роки не те, щоб приспівуючи, але як пенсіонери дуже гідно – і гроші, і їжа безкоштовно, і море поруч. Зовсім це інше життя. Раніше була робота, друзі, плани, пацієнти, вірші і пісні для душі. Загалом, непогане життя було – з планами і відпусткою на морі і в Ізраїлі. А зараз різко змінився формат всього – мій знайомий біженець-пенсіонер. Поруч замдиректора заводу – двірник, бо мовою оволодіти не може. Хоча для душі мій колега знайшов собі місцевого російськомовного стародавнього дідуся, якого провідує, розпитує про справи, нагадує прийняти таблетку і отримує за це свою скромну винагороду.

До Луганська прилетіли через вільну територію України (це виявилося дешевше всього), щоб поміняти лічильники, оплатити комунальні та, власне, просто, додому. У нас мало що питав – всім все відомо. Про себе говорив оптимістично, ми оптимістично слухали. Мало хто, повернувшись сюди, скаже, що там погано, а тут добре. Але всі – ті, хто повернувся і ті, хто залишився одностайно скажуть, що раніше було добре. Раніше – це до війни. І в цій одностайності замовкнуть на пару хвилин, згадуючи, щоб потім хтось перервав мовчання ємним: "Да уж ...", яке уміщає більше всяких слів.

Мій начальник, резюмуючи сказане, оптимістично підсумував: "У нас теж зараз тут виживати можна!" Я думала, жартує, виявилося, ні. "У той проміжок, коли не платили, зовсім туго було, а зараз – нормально, виживаємо, як можемо". Правий, напевно. Колись подруга сказала мені їдучи: "Колись тут може бути добре. Років через 15-20, напевно. Але ці роки теж підуть в рахунок мого життя, тому я не хочу чекати тут – це ж і моє життя". Але не історії про море, ситість і Ізраїль зачепили, а саме "виживаємо" замість "живемо" як звичайнісіньке слово розмовної мови, яке ніхто крім мене, напевно, і не помітив.