Життя на Донбасі. М'ясний фарш – раз на місяць, найбільш ходова валюта – їжа

Всі бюджетники вже більше півроку залишаються без зарплати. Колеги розповіли про завуч школи, яка стирає прокладки. Ділилися рецептами котлет, в які замість м'яса можна класти волоські горіхи ("дуже ситно, наїдаєшся і потім не хочеться довго"). Знайомий на приблизно таке меню своєї матері сказав, що більше не може їсти всяку нісенітницю, в яку м'ясо додають для запаху, тільки переводячи його. Заблагав хоча б іноді давати поїсти йому просто курку, не додаючи в фарш картоплю чи щось ще (я думаю, пропорції були 1:1).

Сміюся. На травневі ходили в гості. Нас чекали – на столі був ковбасний сир (за нинішніми цінами це майже чеддер) і пісочне печиво. Якби так накрили на стіл роки два тому, можна було б сказати, що гості нагрянули несподівано. Зараз це чудовий стіл. Ми принесли гостинці – консерви та крупи. Наприкінці квітня мене майже силоміць зловила колишня колега і передала мені сумку з продуктами – тушонка, крупи, дитячі соки. Зараз продукти – сама ходова валюта. Найболючіша тема, на жаль. Я часом мрію просто про смаженої риби або курки в будь-якому її вигляді, тому що найбільше, що ми дозволяємо собі зараз, це фарш, з яким можна робити ті самі котлети, після яких хочеться просто м'яса. Хоча і фарш буває не частіше разу на місяць. За нашими цінами і зарплатами, яких немає, застілля в категорії заборонених спогадів.

Так, саме неймовірне для мене – це замкнений МакДональдс. Коли у нас почали його будувати (Зеленбуд пересадив всі ялинки біля університету), це була Подія! Не можу сказати, що я часто бувала в ньому, але чомусь було просто тепло знати, що він є і працює. Можна було після останнього сеансу в кіно випити в Маку кави і помовчати про одне й те ж, попліткувати з колегою після роботи або просто пройти повз, розглядаючи відвідувачів літнього майданчика. Зараз – вигоріле за рік меню, бур'ян, занедбані клумби, плитка фундаменту, що рпалася. Для мене МакДональдс – непорушна цитадель життя і їжі, нехай і неправильна. Рік тому на його вході з'явилася лист-загроза з обіцянками підірвати розсадник американської культури, якщо вони не закриються. Вони закрилися відразу ж. Війни тоді ще не було, але це був прямий її провісник. Між гуртожитками перестало пахнути хорошим життям і благополуччям, а в повітрі повисла тривога...

Чомусь найбільша шкода, що разом зі мною в цьому режимі жорсткої продуктової економії живуть мої мама і дворічний син. Мама розуміє, син думає, що так і повинно бути: макарони. Але мені не легше від того, що скоро їх терпінню і розумінню – рік. Без перспектив змін...

Піду загляну в холодильник.