Грецький міністр, який показав кредиторам середній палець, пішов у відставку як популіст

Від латинського кореня "популюс" ("народ") в європейських мовах утворилося багато слів, часом досить сильно відрізняються за змістом, наприклад: популярність і популізм. З популярністю все більш-менш зрозуміло, але з популізмом складніше. Історично це поняття визначало різні явища.

Зараз під популізмом найбільш часто розуміють використання групами осіб або окремими лідерами в своїх інтересах панівних поглядів і настроїв людей. Він характеризується застосуванням для досягнення цілей не правильних, а популярних засобів, прагненням до популярності в масах за рахунок необґрунтованих обіцянок, демагогічних гасел. Найчастіше популізм наголошується в політиці, але він знаходить собі місце у всіх сферах суспільного життя.

Фахівці відзначають, що популізм є ознакою демократичного будівництва суспільства. Однак ознака ця негативна, тому саме суспільство повинне за допомогою демократичних норм і інститутів створювати умови для мінімізації популістських проявів. Але для цього спочатку навчитися ідентифікувати популістів і їхні заяви.

Популісти завжди грають на протиставленні мас (мудрого і благочестивого "народу") якоїсь окремої групи (якомусь "ворогові"). Самі ж вони незмінно є захисниками "простих людей". Часто популіст видає себе за "хлопця з народу", який кинув виклик сильним світу цього. Тому він обов'язково (під ТВ-камери) проїдеться на громадському транспорті, сходить на базар і т.п. Якщо популіст займає який-небудь пост, то він прагне постати в образі чуйного керівника, який піклується про кожного.

Популістів тягне до акторства, політичним спектаклів. Враховуючи спрощеність масових уявлень про суспільне життя, вони як правило пропонують прості рішення там, де їх бути не може. Часто апелюють до таких не найкращих людських якостей, як ксенофобія, расизм, заздрість та ін. – засновуючи на них свої "формули успіху". Політик-популіст прагне звертатися до народу безпосередньо, минаючи існуючі політичні інститути.

Популізм в політиці поганий тим, що завдяки йому з політичного процесу вимивається зміст. Місце партійних програм займають збірники гасел, стратегія розвитку стає неможливою, горизонт планування не поширюється за межі дії мандата, а рішення приймаються виходячи з міркувань публічного ефекту.

Але на відміну від демагогії популізм не можна однозначно визначити як негативне явище. Політична боротьба в умовах представницької демократії обов'язково передбачає необхідність подобатися народові, тобто виборцям. Для цього необхідно вміти висловлюватися зрозумілою масам мовою, про складні речі говорити доступно, піднімати насущні проблеми, критикувати владу за її промахи. У всьому цьому є елементи популізму. Так що грань між популістом і ефективним політиком дуже тонка. Головна відмінність – в цілях. Популісти зводять політичну діяльність до своєї особистої харизми, пропаганді і маніпуляціям – аби придбати послідовників. Тому й кажуть, що популізм – збочення і псування демократії. Але одночасно вважається, що це і показник здоров'я політичної системи, тому він змушує звернути увагу на збої її функціонування, які проявляються в тому, що політики загралися у власні ігри, забувши про народ.

Вважається, що слід питати не про те, популістський чи ні який-небудь конкретний рух чи політична кампанія, а про те, якою мірою він популістський.

Експерти стверджують, що елементи популізму в сучасній політиці не тільки залишаться надовго, але навіть посиляться. Відбудеться це, по-перше, через триваюче поширення представницької демократії. По-друге, через те, що злиття політики і ЗМІ стає загальним трендом, а медіа надають популістам найширші можливості для "діяльності".

Розумні королі ще в XVIII столітті знали, що якщо монарха люблять піддані, то його правління не вдалося. Але список політиків-популістів минулого і наших днів дуже великий. Його нещодавно поповнила пара з Греції: прем'єр-міністр Алексіс Ципрас і міністр фінансів (уже колишній) Яніс Варуфакіс. Причому другого з них можна вважати практично хрестоматійним популістом.

Шанувальники Варуфакіса вважають його героєм. На переговорах по грецькому боргу він кинув виклик Німеччині – найпотужнішій економіці Євросоюзу і найбільшому кредитору Афін. Його сміливість межувала із зухвалістю, і це принесло йому велику популярність серед противників політики жорсткої економії в ЄС.

Він спровокував ряд незручних ситуацій і конфліктів під час зустрічей на європейському рівні. Так, він записав на диктофон одне із засідань Єврогрупи, чим викликав обурення офіційних осіб, але не публіки.

Любив спілкуватися з народом через свій блог і соціальні мережі, а не через традиційні ЗМІ. Його оцінки і судження часто були гострі й агресивні. Відеозапис, в якій він показує середній палець Німеччині, спровокувала скандал.

Зовнішній вигляд, стиль одягу, поведінка, їзда на мотоциклі – Варуфакіс нічим не нагадував типового міністра фінансів (о, жах! – він не носив краватку на офіційних заходах!). Разом з тим, його звинувачували в марнотратстві і любові до розкоші, один французький журнал опублікував фотографії його фешенебельної квартири, але греки не звертали на це увагу.

Фінансист мало не став іконою поп-культури, на колажах в Мережі він поставав у ролі то голлівудської зірки, то персонажа відеоігор.

І в той же час Варуфакіс не простий демагог, а кваліфікований економіст.

Греки покладали на нього надії щодо порятунку країни, але він подав у відставку під приводом того, що з ним єврочиновники не хочуть вести переговори. Так що, заваривши кашу, він волів красиво вивернутися з-під тягаря відповідальності. Втім, популісти так зазвичай і роблять. А якщо вони приходять до влади, то дуже скоро починають пояснювати свої невдачі виключно підступами "ворогів".