Ми є, але нас як би немає. Як вижити переселенцям, які не можуть без інсуліну?

У переселенців, які змушені тікати з Донбасу, виникають величезні проблеми з медициною. Серед людей, що покинули рідні міста і села, є інсулінозалежні. Інсулін в Україні розподіляється по областях. Діабетики зареєстровані за місцем проживання, і на кількість зареєстрованих людей в область виділяється інсулін.

А зараз склалася ситуація, коли людина теоретично знаходиться там, в Донецькій або Луганській області, а фізично – тут. На переоформлення йде два місяці. А у людини немає цих двох місяців, фона їх фізично не проживе! В результаті люди приходять до волонтерів і в благодійні фонди, просять зробити хоч що-небудь. Ось дивишся на людину і розумієш, що вона не виживе, якщо ти не знайдеш грошей.

У мене на дачі періодично живуть переселенці. За рік там побувало 10 – 15 сімей. Серед них була одна інсулінозалежна жінка. Я її привезла і сказала, що завтра повернуся й привезу інсулін. У неї був запас на дві доби. Я домовилася, проплатила покупку і потрібно було фізично забрати ліки. Єдина проблема була в тому, що не було на той момент сумки-холодильника, в якій можна його довезти.

На наступний день я повернулася, але до того моменту жінку вже забрала "швидка". Вона боялася, що я не приїду, і почала економити інсулін. Лікарі її ледве витягли...

Є ще ряд серйозних проблем. Наприклад, люди, які виїхали і мали нещастя померти поза Донецьком чи Луганська, мають право на ділянку... за місцем прописки. Я не можу зрозуміти, хто за це питання взагалі в принципі відповідає. Одній дівчинці ми допомогли кремувати померлу матір і відправити урну з прахом в Луганськ, там залишилися родичі. Ще одна жінка втратила чоловіка, у нього була онкологія на останній стадії. Ми довго допомагали лікувати, але не впоралися. Урна з його прахом стоїть в крематорії в залі очікування. За всіма правилами вона може там стояти рік, поки рідні не знайдуть, де поховати. А цій жінці ніде ховати чоловіка. Всі її родичі поховані на кладовищі поблизу донецького аеропорту. Вона з дітьми живе в Яремче.

Як бути в таких ситуаціях, не прописано ніде в законодавстві. Можна знайти ділянку на сільському кладовищі де-небудь глибоко в області. Правда, можна. Але інше питання – а хто на могилу приїжджатиме? До нас недавно приходила жінка, матері якої 89 років. Жінка каже: "Мати сильно здала, я розумію, що вона проживе максимум рік. Все, що завгодно, тільки не кремувати. Допоможіть знайти вихід". Я її запитала, чи влаштує її ділянка в глухому селі. Вона каже, що влаштує, аби в землю ховати. Коли я буду у себе на дачі за 80 км від Києва, зайду в сільраду і попрошу. Я точно знаю, що не відмовлять, бо місць на кладовищі багато.

З іншого боку, нещодавно до нас прийшов чоловік, який їде на ПМЖ до сина в Америку. Він сказав, що у нього є два місця на Південному кладовищі. "Я їх хочу подарувати тому, кому вони потрібні", – сказав він. Нам і таку допомогу пропонують...

Але це все – організація людей між собою. Це все відбувається без участі держави. Тобто ми є, але нас як би немає. Якось там собі існуємо, і слава тобі, Господи!

У переселенців, які змушені тікати з Донбасу, виникають величезні проблеми з медициною. Серед людей, що покинули рідні міста і села, є інсулінозалежні. Інсулін в Україні розподіляється по областях. Діабетики зареєстровані за місцем проживання, і на кількість зареєстрованих людей в область виділяється інсулін.

А зараз склалася ситуація, коли людина теоретично знаходиться там, в Донецькій або Луганській області, а фізично – тут. На переоформлення йде два місяці. А у людини немає цих двох місяців, фона їх фізично не проживе! В результаті люди приходять до волонтерів і в благодійні фонди, просять зробити хоч що-небудь. Ось дивишся на людину і розумієш, що вона не виживе, якщо ти не знайдеш грошей.

У мене на дачі періодично живуть переселенці. За рік там побувало 10 – 15 сімей. Серед них була одна інсулінозалежна жінка. Я її привезла і сказала, що завтра повернуся й привезу інсулін. У неї був запас на дві доби. Я домовилася, проплатила покупку і потрібно було фізично забрати ліки. Єдина проблема була в тому, що не було на той момент сумки-холодильника, в якій можна його довезти.

На наступний день я повернулася, але до того моменту жінку вже забрала "швидка". Вона боялася, що я не приїду, і почала економити інсулін. Лікарі її ледве витягли...

Є ще ряд серйозних проблем. Наприклад, люди, які виїхали і мали нещастя померти поза Донецьком чи Луганська, мають право на ділянку... за місцем прописки. Я не можу зрозуміти, хто за це питання взагалі в принципі відповідає. Одній дівчинці ми допомогли кремувати померлу матір і відправити урну з прахом в Луганськ, там залишилися родичі. Ще одна жінка втратила чоловіка, у нього була онкологія на останній стадії. Ми довго допомагали лікувати, але не впоралися. Урна з його прахом стоїть в крематорії в залі очікування. За всіма правилами вона може там стояти рік, поки рідні не знайдуть, де поховати. А цій жінці ніде ховати чоловіка. Всі її родичі поховані на кладовищі поблизу донецького аеропорту. Вона з дітьми живе в Яремче.

Як бути в таких ситуаціях, не прописано ніде в законодавстві. Можна знайти ділянку на сільському кладовищі де-небудь глибоко в області. Правда, можна. Але інше питання – а хто на могилу приїжджатиме? До нас недавно приходила жінка, матері якої 89 років. Жінка каже: "Мати сильно здала, я розумію, що вона проживе максимум рік. Все, що завгодно, тільки не кремувати. Допоможіть знайти вихід". Я її запитала, чи влаштує її ділянка в глухому селі. Вона каже, що влаштує, аби в землю ховати. Коли я буду у себе на дачі за 80 км від Києва, зайду в сільраду і попрошу. Я точно знаю, що не відмовлять, бо місць на кладовищі багато.

З іншого боку, нещодавно до нас прийшов чоловік, який їде на ПМЖ до сина в Америку. Він сказав, що у нього є два місця на Південному кладовищі. "Я їх хочу подарувати тому, кому вони потрібні", – сказав він. Нам і таку допомогу пропонують...

Але це все – організація людей між собою. Це все відбувається без участі держави. Тобто ми є, але нас як би немає. Якось там собі існуємо, і слава тобі, Господи!