Голосування в ПАРЄ щодо резолюції про санкційні механізми проти Росії стало знаковою подією в багатьох сенсах. Можна довго сперечатися про те, була це заздалегідь спланована "зрада" чи раптово втрачена "перемога", але очевидно одне. Це стало серйозним випробуванням для всіх – і тих, хто до останнього намагався змінити його перебіг, затягуючи робочі засідання до опівночі, і тих, кого в сесійній залі ніколи не було.
Для українських політичних еліт рішення ПАРЄ виявилося іспитом на зрілість та здатність поставити національні інтереси вище особистих, навіть в умовах вже розпочатої передвиборчої кампанії.
Для державного апарату – перевіркою міцності на розрив, коли центрів прийняття рішень більше, ніж самих рішень.
Для українців – шансом навчитися хоч іноді не критикувати владу, навіть коли все погано.
Для європейців – часом навчитися хоч іноді її критикувати, навіть якщо все добре. Але не у всіх.
Очевидно, що це голосування вже стало точкою неповернення, після якої нічого не зміниться, але вже нічого не буде так, як раніше. Ні в подальшій боротьбі України з російською агресією. Ні в системі міжнародного права, в якому інститут санкцій тепер дискредитовано як дієвий механізм "примусу до миру" і тиску на країну-порушника. Ні в діяльності міжнародних організацій, де авторитарні лідери можуть очолювати комітети із захисту прав людини і свободи слова, а депутати від Нідерландів – голосувати за повернення до цивилізованого світу країни, яка стала причиною загибелі декілької сотень їхніх громадян.
Але окрім всього іншого голосування в ПАРЄ стало ще й показовим випробуванням на "стратегічність" для міжнародних партнерів України. Функцію лакмусового папірця чудово виконало електронне табло сесійної зали Ради Європи, яке "виявило" і справжніх друзів, і тих, для кого Realpolitik важливіша за цінності і принципи. В цьому сенсі рішення ПАРЄ мало би стати моментом істини для тих, хто ще живе в світі ілюзій ліберального світоустрою, де "захист східних кордонів вільного світу" та "боротьба за європейські цінності" все ще звучать достатньо переконливими аргументами, аби тривалий час залишатися в центрі міжнародної уваги та розраховувати на допомогу сильніших членів світової спільноти.
Будь-яке голосування в міжнародних організаціях – це ще й можливість в прямому сенсі слова "побачити" своє місце і оцінити свою роль в глобальній політиці. Такою, якою її бачать наші міжнародні партнери, а не такою, якою її хочемо бачити ми. І якщо антиукраїнські голосування "одинадцяти друзів Путіна" в Генасамблеї та Радбезі ООН вже стали звичною практикою, то приєднання до клубу вболівальників "російської збірної" країн Європи мало би стати серйозним приводом задуматися, що і коли пішло не так.
Делегації більшості країн Європейського Союзу, до стандартів якого ми прагнемо в сфері розбудови демократичних інститутів, прозорості прийняття рішень та захисту прав людини, в повному складі або частково виступили на підтримку країни, яка зробила неефективність цих інститутів та подвійні стандарти у дотриманні ліберальних цінностей своєю головною зброєю у боротьбі з тим самим Європейським Союзом. Наявність в "групі підтримки" Кремля, скажімо, Австрії чи Італії не дає приводів для оптимізму, але принаймні не стало несподіванкою. Водночас, повернення Росії до ПАРЄ частково або в повному складі підтримали і делегації офіційно проголошених "стратегічних партнерів" України від Молдови та Румунії до Азербайджану і Туреччини. До цього часу на міжнародних майданчиках проти українських проектів Резолюцій ГА ООН щодо Криму виступали хіба що тюркські республіки Центральної Азії, які очевидно не вважають утиски "братського" кримськотатарського народу достатнім приводом для погіршення відносин з Росією. Як показала практика, ні ліберальні цінності Заходу, ані культурно-релігійна близькість Сходу не є вагомими аргументами в світі Realpolitik.
Але є і гарна новина. Нарешті, хай і з запізненням, прийшло усвідомлення того, що покладатися треба лише на самих себе. Щоби вилікувати хворобу, важливо її правильно діагностувати. Робити вигляд, що все добре, коли всі симптоми свідчать про протилежне – погана методика, яка замість одужання може призвести до летальних наслідків. Тверезий погляд правді в очі замість намагання приховати наявні і давно назрілі проблеми двосторонніх відносин за фасадом євроінтеграційних "потьомкінських сіл" – болючий, але потрібний крок в правильному напрямку. І рано чи пізно його би довелося зробити. Як і в багатьох інших випадках, наші партнери зробили це за нас. І в цьому – та "перемога", на яку Україна може перетворити для себе тотальну "зраду" в ПАРЄ. Як мінімум, це гарний привід для того, аби провести ревізію наших зовнішньополітичних пріоритетів та "стратегічних" партнерів. Не на папері експертних рекомендацій, а в реальному полі дипломатичної битви.
Звичайно, голосування – скоріше частина більш глибокої, системної проблеми ефективності та легітимності рішень міжнародних організацій, ніж двосторонніх відносин. Як і в ситуації з окремими країнами, у випадку багатосторонніх форматів одне голосування не може і не повинне перекреслити довгі роки напрацювань та кропітку роботу з вибудовування мережі партнерств незалежної України. Але ситуація, коли проголошення стратегічного партнерства з максимальною кількістю абсолютно різних за розмірами та геополітичною орієнтацією країн від США та Китаю до Узбекистану та Білорусі розглядається як панацея на всі випадки життя, є ненормальною. Підписання будь-якої угоди – двосторонньої чи багатосторонньої, як то Асоціація з ЄС, повинна бути початком тривалого і складного процесу вибудовування системи взаємних відносин, вивчення слабких та сильних сторін, визначення трігерних точок та окреслення червоних ліній – своїх і партнерів, а не самоціллю чи красивим елементом закордонного візиту. Коли урочиста церемонія підписання стратегічного документу про партнерство стає "радісним завершенням" переговорного процесу, хай навіть і успішного, сподіватися на інші результати голосування "стратегічних партнерів", мабуть, не варто.
Звичайно, можна і далі продовжувати створювати спільні робочі групи, комісії і стратегічні ради – високого та дуже високого рівня, проводити десятки візитів і зустрічей та робити вигляд, що у нас все добре. А коли вчергове стане зрозуміло, що це не зовісм так – знову задаватися одвічним питанням "хто в цьому винний". І навіть знайти на нього відповідь, і не одну.
А можна нарешті зрозуміти, що поки ми боролися з "гібридною війною" Росії, не помітили, як опинилися в умовах "гібридного миру" з усіма іншими – в світі, де від стратегічної ради до стратегічної зради один крок. І головним питанням в цьому світі має бути не "хто винний?", а "що робити?" і як власними силами відстоювати власні національні інтереси.
І у відносинах з гібридними ворогами, і з гібридними друзями.
Василий Ломаченко
Александр Усик
Александр Зинченко
Андрей Шевченко
Владимир Кличко
Элина Свитолина
Андрей Лунин
Виталий Кличко
Дарья Белодед
Юлия Герасимова
Главные темы