День захисників, що поклали голови за Україну

Мені подобається жити в цій країні. Попри її недосконалість, попри невчасність її свят і позачасність подвигів, на честь яких призначаються свята. "З метою гідного вшанування пам'яті загиблих українських військовослужбовців і учасників добровольчих формувань мною підписаний указ про заснування Дня пам'яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, за суверенітет і територіальну цілісність України, і святкування його щорічно 29 серпня", – сказав президент Володимир Зеленський на Майдані незалежності в день незалежності, 24 серпня. Мені подобається ця країна: нехай, як багатьом здається — запізно, вона, проте, змінюється. Вона, проте, кудись прямує. Вона чогось хоче. Їй до чогось — не байдуже.

Не байдуже, нарешті, до головних — до на честь заради майбуття її загиблих, тих, зто ніс свого хреста і проніс його ради вітчизни — до кінця, до останнього калату серця.

Їхні списки поповнюються. Списки мартирології наших чергових Сотень, імена чергових нікому не знаних — не знаних, бо їх, швидше за все, неродичі і непобратими забудуть все післязавтра — героїв.

Скільки з них ми споминаємо щодня особисто? Одне-два прізвища. Як правило, це перші прізвища, найперших траурно-героїчних українських сотень. (Василь Сліпак, оперний співак, загинув 29.06.2016 — такого от типу ймення важко забути). А далі просто голова, заради того, аби не збожеволіти, дає збій. Ось ймення героя ще тримається, тремтить на денці пам`яті. А далі, коли минає рік, два, чотири і шість безперервного героїзму, далі — лишаються тільки цифри. І я тільки згадую час від часу, що позавчора от пішли троє — труни на стрічці Фейсбуку, побратими, що прощаються з ними, капелан Альберт Хомяк, а далі — ні, далі тільки цифри. Один із них був 1995 року народження, інший — 1999-го, але з-поміж них був древній, один дуже древній, хто поклав голову за Україну — він був аж 1989 року народження. Це того року, коли мені було менше ніж отому, 1999-му. І я — далі жив. І мене — ніхто не вбивав. І мене, на відміну від тих, що зараз щодня, тих, заради яких тепер присвячено в віншування пам’яті 29 серпня як знак тризни, мене ще ніхто не ховав. А їх — уже. В землю. В матінку. На очах матерів, яким ледве тридцять, і які навіть не встигають чомусь посивіти. Вони — уже там. А ми — ще тут. Живемо, дихаємо. Відшукуємо позитив.
Шукаємо незламний сервер по самій по середині мозку — аби ніколи, повік не забути. Не імен і не дат — їх тепер, за ці 5 років так багато, що краще не мучитися — міцно не запам’ятаємо.

Мається на увазі повік не забути цієї лави, цієї велетенської фрески на всю стіну нашого життя — Фрески на ймення Подвиг Заради Вас.

От їх ми зараз вітаємо. От вони нас залюбки вислухали б. От за них і за державу, яку будували своїми по життю пронесеними хрестами — за них не соромно.

З ними — відрадно. Вони — наші. Назавжди. А ми їхні. Нехай нам не замінити їх, не стерти журби в очах їхніх близьких та коханих — все одно якось би долучитися, якось би скласти свої наші паперові коліна в пошані, восскорбіти – разом із ними і заради них.

Їх так багато. І все це, вся ця тризна — якось так трішечки безнадійно. Людина-бо сивіє вмить, в хвилини й години. А ми вже навіть сивіти миттєво от усього цього, од усієї цієї суворо-величної мартирології перестали. Не сивіється. Не встигається. Стоїцизм і цинізм набуває певних позитивних, наднаціональних і наддержавних обрисів. Ми не плачемо: щоб дочекатися перемоги у вигляді трилітерного слова "мир". Ми не сумуємо: бо вони, гинучи, кладучи життя і за нас, вони таки перекладали вантаж своїх непрожитих радощів, ненароджених дітей і недоспіваних пісень і на нас. Бо чому? Бо тому що ж заради нас вони там: у шанцях, на КПП, попід лінією бліндажа очікували на свою кулю і свій осколок. Щоб заради оцього майбутнього, яке повинно їх ніколи не забути, а навпаки — прожити замість них, проверстати замість них милі життя. Скочити в трюми міських маршруток і трамваїв, в які їм уже повік не вскочити, проїхати в метро, заусміхавшись комусь на зустрічній смузі ескалатора, бо їм повік уже не заусміхатися. Ми — це вони. А вони — це ми. Те, що вони, ці наші захисники 2014-2019, і захисники також з 1917-1921, з 1939-1945, захисники всіх сторіч — зробили для України, усе це взяло, і об`єднало нас у якусь квазіісторію і квазінацію.

І ми — такі спільні, що всіх нас цього Дня пам'яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність і територіальну цілісність країни, уже і не розрізнити. Принаймні цієї миті в оцей день. А там побачимо: кров невже тече даремно? – все-таки щось завжди від такого має лишатися, аби формувати цю землю, цю історію, цю націю і це сьогодні по-новому. Мені подобається жити в цій Україні: особливо сьогодні.