Чоловік із ружжом

                                                                     До Дня залізничника

Сьогодні перед вечором я змушений був по-новому подивитися на чоловіка з ружжом. Людину, що здатна контролювати більше людей, ніж чоловік без ружжа. А отже позитивніше впливати на світ.

Я живу біля залізниці – вона наповнює мене, повністю, неначе обгортає своєю затишною ковдрою. Де б я не жив, завжди була залізниця. Майже так, як і в житті всіх моїх попередників. І тому я не здатен уявити власного життя без солов`їв, що мешкають в посадці навпроти вокзалу. Починаючи свій спів в акурат о третій ночі, коли на цій станції починають зупинятися поїзди.

Але сьогодні, ще перебуваючи в кімнаті, я почув хлопки. Вийшовши на подвір`я, прислухався. Десь там, за верболозами, де протікає Інгулець, я чув величні звуки, що веселять слух всілякого чоловіка, навіть чоловіка без ружжа. Звуки пострілів. Хоча в засліплюючих своєю блакиттю небесах все ще панує невидимий ангел неймовірної спекоти, ось вони – перші провісники неодмінної осені.

Стріляли поодинокими пострілами. Потім вчувалися шість-сім їх поспіль – неначе кулеметна черга. На душі стало легко. Затишно, немов і в мене за плечима те саме ружжо. Тихо, ясно і радісно, тому що сьогодні не тільки поїзди змінюють літню одіж на осінь – сьогодні розпочався сезон полювання. Трохи лячно, правда, за відпочивальників, які ще долатимуть шлях до пляжу. І з пляжу. Але загалом завжди, коли я чую ці звуки, виникає невідпорне: час переосмилювати пройдене. Тому що настає осінь.

...Отже, ще один рік прожито...

Сьогодні я чомусь пригадав старе фото. Прадід Семен Григорович, начальник станції Долинська, року 1936-го, чинить мисливську рушницю. Великий такий прадід. В такому кострубатому, зовсім нереальному кожусі і велетенських чоботях.

Рушниця розчахнута. Прадід дивиться кудись туди, на "собачку", бачачи тільки йому відоме й зрозуміле. Вираз обличчя в нього дуже зосереджений. Дід, себто прадід, але однаково – дід, мовчки і на фото безсловесно і навіть нерухомо порпається в своєму ружжі, – і, присягаюся, зовсім не робиться аналогій з Леніним у Фінській затоці. Все тихо, спокійно, по-осінньому і чорно-біло. Сезон полювання.

...Рушниця має бути на мазі...

Так само, як і колеса поїздів, які минатимуть станцію. Все має бути добре і затишно. Як на іншій знімці.

Там, де всі вони нахилися над патифоном і витріщилися на фотографа. Зверхньо-надмінний чорнобривий Семен, напівщиро усміхнена Катерина, Володька і Льонька.

...Володька і Льонька...

Це вони кататимуться на товарних поїздах, застрибуючи на ходу. Биті батьком за те смертельним боєм. Кататимуться доти, доки 1946-го не знайдуть і навік не розмінують свої міну. І вже не будуть биті батьком. Бо не стане кісток, по яких луплять ременем з твердою солдатською бляхою.

Де тепер фото, те з ружжом, не знаю. Гадаю, в когось воно є. У когось із родини. Якщо є ще живі. Крім мене. Однак і зараз, у миті, коли чую хлопавки пострілів внизу, біля річки, той фотознімок дуже ясно – так, мовби Семен Григорович не тільки сфотографований, а й живий, і ніколи і не помирав в 1966 році – постає перед очі.

І так я дивлюся на нього, не бачачи. І знову, коли засинаю, чую ті потяги. Той поспіх. З яким утікають вони на Кавказ від фашистів. Той непослух. З яким, раз по раз озираючись, чи не женеться начальник станції, Льонька з Вовкою плигають на поїзди.

...Здалеку, з-за річки нагадуючи комах, що липнуть до брунатних спин поїздів, як до світла нічної лампи...

Я вслухаюся в звуки прирічкових мисливців. Думаю про дивовижну людську природу. Любити та пестити і водночас вбивати й гнобити. Шукати свободу – чужу – нехай навіть майже в обіймах смерті. І несамовитий вітер історії, яка робилася тоді, і яка робиться разом із пострілами і початком нового сезону полювання зараз, протинає мене.

І тоді уважно вдивляюся у кімнатні в`єтнамки – чи цілі вони, і чи не вирвало їх, разом зі мною, цим вітром історії? – з однієї з Belle Époque в іншу, не менш прекрасну епоху.

...Чи не прилипли вони до цистерни, на яку, доки я спав, заплигував Льоня (а може Вова)? За якими біг чоловік із ружжом. Наче, контролюючи станцію, здатен був проконтролювати і майбутнє власних синів.

На фото – звичайні люди 70-80 літ тому