Сергій Жила, архитектор, написав: "Друзі, цей двіжняк надовго, треба якось окопуватися. Треба мати свою точку збіру, де можна відпочити, погрітися". Він в одній з архитектурних программ спроектував конструкцію, зібрану з піддонів і стружкової плити. Десь числа 20-го ми прибігли з шурупокрутами. Ми цей барбакан збудували години за дві. В той же день він почав жити мистецьким життям. Друзі-художники почали носити свої роботи. Там почалися навіть майстер-класи для дітей. Почалися літературні читання, поетичні читання. Там моментально почало пульсувати життя. Андрій Гончарук, який з кінця дев`яностих років займався поліграфією, за власний рахунок надрукував великі плакати з малюнками Єрмоленка, Семисюка і Мана, це було повішено на стіни Барбакану, і було його визитівкою. Цей двіж став цікавий не тільки пересічним мітингувальникам, але й мєнтам. Приходили "тіхарі", крутили головою, і не могли зрозуміти, що це за люди, що їм потрібно, і чому вони тут стоять.
Це був осередок справжньої демократії, свободи, і всезагальної любові. Ти відчував, коли був на Майдані, що є купа людей, яка тебе любить, яка готова за тебе померти. І ти готовий померти за них. І люди настільки відважно йшли на смерть через те, що далі не могли жити без цього почуття. Вони були готові віддати душу і тіло за цю свободу і любов, якою дихав Майдан.